Ліза Кутова

Ми блудимо мільярдами стежин, свій слід лишаючи в чужих життях, Хтось досягає недосяжних величин, Хтось випадає при великих швидкостях. Ми всі живем життям звичайним, І ти також звичайний чоловік, ти намокаєш під дощем до нитки, І в пробках зранку, як усі, стоїш. Але звичайність ця минає, Коли заходиш в лікарняний коридор, Коли халат ти білий одягаєш, На сцені цій ти режисер, а не актор. Ти той, який веде війну за право жити, Ти той, у кого бій щодня, ти той, у кого безнадійних не буває, І для приречених надія ТИ одна. Для хворих після тебе - лише Бог, Для тебе хворі - то твоя родина, І кожен день, згасає мов сірник, А за вікном мина остання тепла днина. О, як багато за сьогодні ти не встиг! А в коридорах лікарняних знову тиша. Ти пам’ятаэш погляди усіх, з ким біль і радість довелося пережити. Але так хочеться годинник зупинить! І з щастям залишитись наодинці, І в очі дочці рідній надивитись, Почути шепіт трав в сільській глибинці. Ти згадуєш про копанку та баню, Як кришталем блищить роса у пору ранню