Актриса Наталка Денисенко читає вірш Сергія Жадана

Вночі я не встиг про це сказати. Ніч – це серця з золотими нервами. А на ранок виходиш зі своєї казарми – сонце вгорі і туман між деревами. Діти його просвічують душами, основи його – вологі, останні. Якщо не хочеш про мене думати – думай про ці дерева в тумані. Думай про них, коли тобі радісно, думай, коли тобі хочеться плакати. Дерева в тумані схожі на радіо – діляться бідами, діляться планами. Якщо не хочеш про мене згадувати, якщо не маєш сили та спокою, думай про ліс, що стоїть загатою – міцною, надійною та високою. Думай про сталеве коріння, думай про надрізи й крону. Нехай ця земля, смоляна і осіння, наповнить теплом ніч твою чорну. Думай про мокру траву між дюнами, думай собі, ніби так і треба. Я ж знаю, про що ти насправді думаєш, коли ти думаєш про дерева. Я знаю, я все це собі переховую серед туману й огрому нічного. Немає нічого випадкового. Немає нічого. Зовсім нічого.