мене звати Альона. я- громадянка України.
24 лютого на мою країну напала Російська Федерація.
всю свою ненависть до людей, які посприяли і продовжують сприяти тому, що в містах моєї Батьківщини люди гинуть сотнями та залишаються без домівок, я вирішила вилити в творчість. якщо вона взагалі зараз комусь потрібна.
але вона точно потрібна мені.
слухайте. і хай нам всім буде життя.
текст:
пообіцяй,
що ми будемо жити
що я тебе знову побачу
зрозуміла, не плачу
чому знов не береш?
я не боюсь
я просто хочу додому
я просто хочу у Харків
і ти обов’язково
мене туди відвезеш
майже не сплю
та чомусь відчуваю,
що я в чиємусь страшному сні
доведи, що ні
обіцяй, що ні
не відберуть,
тож приберіть вже нарешті руки
одна родина, єдине серце
вони іще почують, як стука
приспів:
сонце, вийди, сонце, вийди
і вкажи їм шлях додому
бо у темряві не видно
сонце, вийди, сонце, вийди
і відкрий цим людям очі
бо напевно вже забули,
що війни вони не хочуть
ти ж обіцяв
що ми ще з’їздимо в київ
і ти побачиш Хрещатик