У степу, в траві пахучій,
Коник, вдатний молодець,
І веселий, і співучий,
І проворний стрибунець,
Чи в пшениченьку, чи в жито,
Досхочу розкошував
І цілісінькеє літо,
Не вгаваючи, співав;
Розгулявся на всі боки,
Все байдуже, все дарма...
Коли гульк – аж в степ широкий
Суне злючая зима.
Коник плаче, серце мліє;
Кинувсь він до Мурав’я;
«Дядьку, он зима біліє!
От тепер же згину я!
Чуєш – в лісі ворон кряче,
Вітри буйнії гудуть?
Порятуй, порадь, земляче,
Як се лихо перебуть!»
«Опізнився, небораче, –
Одказав земляк йому, –
Хто кохав життя ледаче,
Непереливки тому.
– Як же в світі не радіти?
Все кругом тебе цвіте, –
Каже коник, – пташки, квіти,
Любе літечко на те;
Скочиш на траву шовкову –
Все співав би та співав…»
На таку веселу мову
Муравей йому сказав:
– Проспівав ти літо боже, –
Вдача вже твоя така, –
А тепер танцюй, небоже,
На морозі гопака!»