Тартак та Андрій Підлужний — Не Кажучи Нікому

Коли війна вривається у двері, Не захистять слова й печатки на папері. Потрібно йти, потрібно брати зброю І право на життя відстояти в горнилі бою… Одна біда пішла на захід, інша прийшла зі сходу. І знову сльози, знову страх, знову страждання для народу. Знову за спинами визволителів Прийшли нові карателі та мучителі… То що ж робити – сидіти склавши руки, Спокійно дивитися на вбивства та муки? Чи, взявши благословення в рідної мами, Почати боротьбу – з новими ворогами? Поплач за мною мамо, коли я загину. За свою землю, за Україну Поплач за мною сестро, не кажучи нікому, Що я вже ніколи не вернусь додому. Тече сльоза, прогорнуючи зморшки. І мама молиться – “Хай поживе ще трошки” Вже так давно не бачить сина свого І ще хоч раз побачити його живого… Ти знаєш, мамо, я ще тримаюсь! Караюсь, мучусь, але не каюсь! Якщо не я – то хто? Зайве питання… Для нас це не проста війна – це визвольні змагання. Людей женуть на схід, немов худобу, Принижують, щоб знищити людську подобу… І захиститися у цих людей нема ніяких шансів, У них одна надія – на повстанців… Поплач за мною мамо, коли я загину. За свою землю, за Україну Поплач за мною сестро, не кажучи нікому, Що я вже ніколи не вернусь додому. Пройдуть роки, земля загоїть рани, Залишаться в живих поодинокі ветерани… А скільки тих, що не прийшли додому, Лежать в своїй землі в могилах невідомих… Поволі наші сили тануть, і всі ми знаємо, Що в цій війні з чужими поки що програємо… Хай перемоги наші порівняно малі, Та головне, що наш народ лишився на своїй землі. Ніхто не знає, хто я, ніхто не знає, де я… Тіла загинуть – житиме ідея… А наші душі тут – в рідних просторах - Волинських лісах, Карпатських горах… Поплач за мною мамо, коли я загину. За свою землю, за Україну Поплач за мною сестро, не кажучи нікому, Що я вже ніколи не вернусь додому.
Back to Top